МОЯ ВИШИВАНКА ОПОВІДАЄ СВОЮ ІСТОРІЮ.

Ґ. Е. Гудсон, 1960 рік.

Величні, обсаджені деревами вулиці Вілли Сарміенто розмовляють з історією околиці та проблисками її легенди, надаючи їй унікальну природну цінність… безмежна природа…

Блискуче ранішнє сонце свідчить про багатообіцяючий літній день. Сором’язливий і пахучий вітрець складає ніжну мелодію; де не де білі хмаринки бистро перетинають яскраву блакить неба, наче увінчані піною.

Моя мати – елегантна і промениста, в скромності своєї блідо – рожевої сукні, майже такої ж тонкої як осяйна текстура її сатинової цери і шовковистих природних хвиль, золотистих мов пшениця, несе в кошику ручної роботи світ кольорових ниток, голок і білого лляного полотна; вона сідає на кріслі навколо сільського залізного столу в скромному внутрішньому дворі будинку кольору мальви. Двір ближчить геометричними, кремово-білими і бордовими плитками, під щедрою тінню сливового дерева з його густим зеленим мереживом і солодкими пурпурно-червоними плодами, – простором, де вона часто захоплюється поетичним читанням, куштуючи солодко-квіткового ромашкового чаю – поки кокетливі, яскраві метелики, мов зачаровані, тріпочуть крильцями поміж гілок.

Дві мої старші сестри – Тетяна та Марія Уляна – щедро обдаровують одна одну любов’ю… вони граються зі своїми золотими косами, а за ними радісно бігає біля їхних ніг наша вірна маленька дресирована собачка «Пламочка – Манчіта», бежевого кольору, з одним чорним вухом, а потім лягає на сонці. Вони роздають кукурудзу на подвір’ї галасливим курям, які кудкудакають і гойдаються в гамаках – охоронцях їхніх найпрекрасніших спогадів – серед розстелених накрохмалених простирадл і барвистих апельсинових дерев, у кронах яких, наче величезні парасольки, гніздяться горобці.

Наш дорогий батько – завжди дисциплінованою міною на обличчі, харизматичний і з аналітичним розумом – захоплюється справою філателії, поки цокання дерев’яного настінного годинника, вирізьбленого з українським орнаментом панує на його робочому столі разом із дзижчанням вентилятора. Він невтомний борець у своїй невпинній голові завжди планує проекти та матеріалізує нові виклики, незважаючи на сліди – далі болючі – його довгого тернистого шляху. Він дякує Небесам за таке благословення.

Мамина зустріч неминуча. Вишивання своїх вправних рук їй вливає потік життя. Випроставшись, колінами разом і випрямивши спину, вона з плідною уявою і відданістю звертає свою увагу на дорогоцінну вишиванку, її самовідданість душею і тілом… справжній і тонкий шедевр з великою візуальною привабливістю. Кожен колір, кожен стібок хрестиком, кожен красиво орнаментований взір ретельно продуманий. Вона вишиває почуття і нитки любові, кохання, вишиває мрії, вишиває сльози…

У неї відбувається чудо… диво нового життя, яке вона носить у своєму лоні. Може собі уявити її личко, її ручки… вона надзвичайно чутлива. Дві самотні сльози повільно скочуються до ніжної лінії її підборіддя. В її рідні Батьківщинні, Україні, її мати – великий притулок любові – лежить на лікарняному ліжку і згасає наче полум’я. Боляче, так, звичайно, боляче. Вона згадує материнські пестощі, її ніжні поцілунки, її прекрасну душу…

Я – малесенька і крихка глядачка, легесенька мов світлячок, з бальзамічними зітханнями.

Перед моїми невинними очима висить тепло прозорої тканини. Я відчуваю, як моя мати плаче в тиші. Відчуваю її безмірну скорботу. Я ніжно пещу її через шнур коралово-рожевого шовку, який зміцнює наш близький зв’язок. Час – інстинктивно – здається, зупиняється у вічній миті з повільним, ритмічним звуком нашого дихання. Моє існування починає набувати кольору. Вона ласкаво вітає мене: Моя кохана дитино… Я слухаю, як б’ється твоє серденько, – вимовляє оксамитовим голосом.

Вона торкається свого лона; відчуває ледь помітний рух, схожий на тріпотіння маленької рибки. Стоїть нерухомо, прагнучи знову відчути мене, коли, нарешті, помічає друге моє тремтіння, схоже на лоскотання повітряних бульбашок. Величезна радість… освідчення в коханні, яке на завжди змінить дорогу її життя.

“Вона – внутрішні двері до мого життя”, – роздумую.

Боже, хорони їй… сьогодні і назавжди”, – емоційно вигукує вона, благаючи.

Для неї ця дитина має рожевий відтінок, їй назватимуть Орисею… хоча батько думає про хлоп’яче ім’я, щоб увічнити прізвище.

Легким постукуванням я знову їй дивую, повідомляю їй про свою присутність:

“Я тут. Я зростаю в тобі день за днем… Плаваю в твоїй воді з троянд”, – кажу ниткою мудрості.

Ляльочко моя… Я тебе люблю! -каже вона з мрійливою посмішкою.

Одного дня, як і твої сестри, ти, моя маленька, яка вже в дорозі, одягнеш невідчутну ніжність моєї вишиванки, на якій я вишиваю візерунками виключно для тебе, на честь нашої великої культурної та духовної спадщини. Вона захистить твою душу… ніколи тебе не покине… будеш їй любити силою і непохитною завзятістю, залишаючи мою пам’ять на твоєму тілі – шепоче вона, пестячи надзвичайну красу свого творіння, ніби це ювелірний криштал.

З Вірою ти звернеш гори, – пристрасно запевняє вона.

Нехай буде так, мамо. Амінь, – відповідаю їй зі сльозами на очах.

Вона поправляє волосся обома руками, наповнює легені повітрям, щоб у тому повітрі мандрував її солодкий аромат троянд, той що містить стільки спогадів; вона інтонує перші кришталево чисті ноти української колискової, яка супроводжувала їй в кожному вирішальному моменті життя. Ностальгія відгукнулася в її мистецтві.

“Як ти, моя королево?” – запитує вона мене з безтурботною силою.

Я прагну носити свою українську ДНК, мамо… символічну вишиванку, через яку я пов’язую свої мрії з кольорами твоєї вишиванки. Вишиваю в душі із захопленням твої очі… вишиваю в серці твою любов…

Пам’ять про тебе завжди супроводжує мене. Мені здається, що сьогодні я відчуваю ностальгію більше ніж будь-коли! Підкреслую.

Дякую за коріння… Дякую за крила, Мамо і Тату… Дякую за вишивання життя! Я все вас люблю. Ви зробили мене сильною…

Дякую вам, благословенні Аргентина й Україна, дякую, дякую, дякую, повторюю.

Молю “Отче наш”.

Я – ця таємниця… із зворушливої перспективи солодкого очікування моєї мами.

Маленька Орися  – живий образ свого батька… його мініатюра… ця маленька рожева жменька яка розповідає свої таємниці сливі, з щедрого стовбура якої звисають дзвіночки насиченого фіолетово-блакитного кольору – свідки її щоденних картинок міста Берналя.

Хвилини глибокої любові ніколи не загубляться в складках пам’яті. Якщо батьки подарували мені цю історію, то це щоб використати її для побудови власної історії, можливо, покривши її патиною, яку десятиліття і ностальгія надають речам. Мої руки летять вільно, щоб розповісти і зберегти це на папері, моє творче і конструктивне мислення виходить на поверхню, яке приховує мої найміцніші відтінки почуттів. В моїй душі і в моєму тілі… сліди життя; час… безконечне небо початків і закінчень… нитка дружби, яку час ніколи не зітре.

Той світ на Гудзоні з квітучими жасминами…

Мій світ у Берналі з моїми квітучими камеліями…

Такі далекі колись, такі близькі сьогодні.

Кожна мить має свою вишивку… треба дивитися серцем.

Обійми… те коріння яке залишається вічною красою.

ОРИСЯ САМОВЕРСЬКА

СЛОВА АВТОРА:

Велична і оспівана вишиванка – сьогодні прикрашує гламурні міжнародні журнали, розкішні ателє та будинки високої моди, підкорюючи вишукані подіуми та великі червоні килими, де дизайнери сяють пліч-о-пліч із зірками, визначаючи привілейоване естетичне вираження незмірної мистецької цінності та культурної спадщини.

Іван Франко – один з найвідоміших, славніших й талановитіших письменників, поетів і перекладачів української літератури – встановив модний стандарт у власному стилі, вдягаючи вишиванку в поєднанні зі своїми традиційними та класичними костюмами. На ювілейних банкнотах номіналом 20 гривень – законному платіжному засобі в Україні – з’являється його зображення, яке він носить з великою гордістю.

Міжнародний день вишиванки відзначається у третій четвер травня – з 2006 року. Вираз громадянськості та націоналізму… культурного спілкування та просвітлення колективної духовної свідомості. Він надихає на урочистість, вірність і відданість нашим близьким і нашій дорогій Україні. Вона означає набагато більше, ніж просто предмет одягу, вона є символом української патріотичної ідентичності.

Існують пісні, присвячені вишиванці.

Ось прекрасний текст пісні “Два кольори”:

Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.

Приспів:
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба.

Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.

Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.

Автор: ОРИСЯ САМОВЕРСЬКА

Перекладач: КАТЕРИНА ПОХИЛЯК