Минулої неділі, прес-служба Президента України повідомила про візит за чотири години до відльоту глави держави до Сочі. З другого боку, ЗМІ дають інформацію про початок зустрічі і виставляють на сайті деякі репліки президентів. А решта — результати переговорів, домовленості президентів залишаються у таємниці. І ЗМІ доводиться гадати, про що домовилися президенти, чи не здав український Президент національних інтересів. Якщо інформація про домовленість президентів щодо отримання Україною статусу спостерігача у Митному Союзі не викликає особливої реакції, то цього не можна сказати про те, що Україна погодилася віддати ГТС в обмін на знижку за російський газ, як стверджують деякі мас-медіа. Український політикум і громадяни повинні знати, що обговорювали і до чого домовилися глави двох держав. Про це йдеться в заяві партії «УДАР», яку було поширено по «Фейсбуку». «День» попросив колишнього уповноваженого президента України з міжнародних питань енергетичної безпеки Богдана Соколовського прокоментувати цю зустріч і те, чому довкола неї існує ореол утаємниченості.
— Я не знаю, про що вони домовилися, але якщо така утаємниченість, то це нічого доброго для народу України немає в тих домовленостях, які вчора були.
— А як загалом слід оцінювати факт того, що зустрічі відбуваються під завісою такої таємничості і Президент України ледь не за викликом їде до Путіна? Це було властиво і попереднім українським адміністраціям?
— Раніше так не було. Як пам’ятаєте, коли був президентом Ющенко, то готувалися такі зустрічі заздалегідь, і готувалися відповідні повноваження на підписання різних документів. Ніхто з цього не робив ніякої таємниці. Теми для переговорів завжди висвітлювалися набагато раніше, ніж сам візит. Хоча і президент може говорити без директив, такі речі оформлялися як слід.
— Що означає: нічого доброго не може бути від цих переговорів. Можете ви це розшифрувати?
— Я думаю, що насамперед ідеться про ГТС, і наш Президент прекрасно розуміє, що відчужувати ГТС не можна, але він немає іншого виходу, бо не знає, що робити. Тому довкола всі його підводять. Він сам не може ініціювати реформи, які б пішли, економіка залишається нереструктуризованою, бо бояться наступити на ноги олігархам. Тому що існує певна залежність. І за великим рахунком вся надія на Росію з тим, що її після того «кинуть». Але так не буде однозначно. Тому що здача — останній крок перед розвалом нашої держави. Але цього, мабуть не розуміє влада, зокрема й того, що нікому вона не буде потрібна пізніше.
— Тобто фактично мова йде про те, як повідомляють ЗМІ з посиланням на джерела в уряді, що Київ готовий на умови російської сторони, коли «Газпром» стане ключовим учасником консорціуму.
— «Газпром» особливо у світлі тенденцій про потоки насамперед зацікавлений у тому, щоб контролювати Україну в цілому. Тому що за «Газпромом» стоїть Кремль, який особливо не приховує бажання контролювати країну. Зараз існує ситуація, хто контролює газ, той контролює всю Україну. Тому що практично вся економіка залежить від газу, і значна кількість людей фізично споживає газ. Зараз не можна віддавати газ навіть на один процент. І це прекрасно розуміють наші правителі, але вони діють так, бо інакшого виходу не мають, а національних державницьких почуттів у них немає.
— До речі, а як ви пояснюєте те, що з боку Росії також немає витоку інформації про результати цих переговорів?
— Я думаю, що це в інтересах Росії, бо ГТС сама по собі йде в руки. Причому ніхто не озвучив, яка все-таки оцінка ГТС, і хто її робив. Попередній міністр енергетики обіцяв цю оцінку зробити до листопада минулого року, але її немає. І Росія вичікує. Безумовно, для неї зараз вигідна мовчанка, тим більше, що напевне є відповідні прохання з боку української сторони, бо все зірветься. Росіяни це розуміють і говорять, як правило, коли зроблять роботу.
— З другого боку, хіба парламент не може нічого вдіяти, адже є закон, який забороняє передачу ГТС не тільки у власність, але віддавати в управління?
— У сьогоднішньому парламенті, на жаль, національні елементи не мають більшості, а існуюча більшість фактично п’ята колона. А ті потуги, які робить Яценюк, Кличко і Тягнибок — слабкі.
Микола СІРУК, «День»
